“Із 300-го у цій машині “швидкої” він може стати 200-м”, – медики, які рятують життя на “передовій”
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Йде третій рік «неоголошеної» війни на Сході України. Лікарі, які перебувають у зоні АТО, ледь не щодень бачать смерть і титанічними зусиллями борються за кожного солдата.
Авдіївка – місто, назва якого звучить у кожному випуску новин, починаючи із лютого 2016-го. Саме тут піч-о-пліч півроку передову «промзону» тримають санітари 16-го ОМпБ.
Людмила з позивним «Пчьолка» до війни про тактичну медицину знала лише із книг. Жінка працювала в перинатальному центрі. Зараз вже півроку в АТО, вглиб за «сірою зоною». На напіврозваленому УАЗику «таблетці» разом із санітаром Євгеном та водієм Анатолієм щодня їздять на «нульову».
«Важко дивитися, коли хлопці молоді вмирають…»
«Підписала контракт на три роки. Якщо треба буде, підпишу і на довше. Сім’я взагалі не знала куди я їду. Дізналися, коли вже сіла в автівку і поїхала на вокзал. Хвилюються, а інакше ніяк. Телефонують постійно, запитують, коли додому повернуся. Щоразу запитують: чому не на півроку підписала контракт», – розповідає медик.
«Пчьолка» говорить, що вдома, у рідній Полтаві, їй важче, ніж тут – на Сході. За останні півроку аж п’ять днів була вдома з ріднею. Додає, тягнуло назад, постійно телефонувала до хлопців. Із жахіттям, яке бачить щодня на Донбасі, змиритися не може.
«Важко дивитися на це все, коли хлопці молоді вмирають, як тільки складно їхнім сім’ям», – стримує сльози Людмила.
На кожному виїзді група медиків робить все можливе і неможливе, щоб довезти до лікарні, щоб боєць живим лишився. Жаль тільки, умови праці – незадовільні, точніше, їх взагалі немає.
«Лежить тяжкопоранений, а ти – на колінах … і не знаєш, що робити…»
«Швидка», якою їздять за пораненими і полеглими, вже була на базі, коли «Пчьолка» прийшла у бригаду. Повірити, що у цій машині борються за життя поранених, важко: іржавий кузов, у салоні – стоять поруч кілька обтягнутих шкірозамінником сидінь, дві тьмяних лампочки та старі брезентові ноші. Пораненому бійцеві першу допомогу надають тут, на підлозі старенької «Таблетки».
Євген дістає з-під сидіння сумку, показує медикаменти.
«Отак воно все виглядає. Лежить поранений, розкриваються всі медичні сумки. Це – якщо один поранений. Коли двоє, тоді я сідаю і одного боку, а інший – навпроти… Лежить тяжкопоранений, а ти – на колінах сидиш …і не знаєш що робити. Це – ненормально так», – розповідає він.
«Забирали з «передка» трьохсотого. Був дуже тяжкий. До речі, наш земляк, з Полтави. Так от, забирали його з АСАПами (волонтерська медична служба – авт.). Я тримала хлопця, щоб не так боляче було, бо ями там такі великі та глибокі. Добре, що з АСАПами тоді були. Уявляю, якби ми УАЗиком поїхали: світло ледь горить, нічого ж не видно, старі брезентові ноші… А в Міноборони говорять, що це саме та автівка, що так потрібна на передок. Уже не один місяць просимо новий автомобіль. Нехай не сучасний, але такий, щоб можна було перевозити ранених та швидко надавати їм першу допомогу. Хотілось, щоб обладнана була всередині», – додає «Пчолка».
Жінка говорить, що за ніч можуть виїжджати і два, і три рази, а буває – жодного. Колись за чотири години відвезли до лікарні сімнадцять трьохсотих.
«Замість реанімобіля прислали ще один старенький УАЗ»
В Авдіївці є лікарня. Головна задача військових медиків – довезти пораненого бійця до лікувального закладу, дорогою до якого треба зупинити кровотечу. Окрім волонтерів АСАП, медикам 16-го ОМпБ допомагають госпітальєри.
«У їхніх машинах є хоча б куди підвісити систему (крапельницю – авт.). А в нашій «таблетці» все інакше: я підключаю, а Женя тримає систему в руках. Тобто, він зайнятий і не може мені допомогти. У нас не те, що реанімобіля немає, а навіть куди систему підвісити», – розводять руками медики з 16-го ОМпБ.
Говорять, що неодноразово зверталися до генерал-майора медичної служби МОУ Андрія Верби з проханням надати «швидку».
«Телефонуємо постійно до його речниці Наталії Воронкової. Нам дуже потрібен хоч якийсь реанімобіль, щоб ми змогли тяжкого трьохсотого довезти… А вони привезли ще одного УАЗика», – показує рукою в сторону “Пчьолка”, де стоїть автомобіль. Пояснює: «Навіщо він мені? Тяжкого «таблеткою» не повезу, чоловіка ж розтрусить. Із 300-го стане 200-тим. І ця смерть буде на моїй совісті. На виклики виїжджаємо ГАЗелькою. А тут що: апарат для штучного дихання відсутній, лише балони з киснем і ноші. Скільки разів просили – безрезультатно. Щодо ліків, то все є: допомагають волонтери та ЗСУ… А от за автомобіль…», – знову розводить руками Людмила з позивним “Пчьолка”.
Крім військових «швидкими» возять і місцевих, адже людей, яким необхідна медична допомога, не ділять на своїх і чужих.
«Возимо усіх: і бійців, і місцевих жителів. Якщо бачимо, що людині погано, то не лишаємо її сам на сам з бідою. Не так давно їхали вже додому, на дорозі дідусь лежав. Виявилося, що в нього інфаркт. Надали допомогу, відвезли до лікарні. Живий, слава Богу. Виїжджаємо після обстрілів, місцевим надаємо першу допомогу», – розповів Євген.
200-го не розтрясе…
Рація одного із розвідників тривожно тріщить: «У нас 300-й». Пізніше комбат говоритиме про двох загиблих. УАЗик «Пчьолки» завертає на базу. У непридатному для порятунку життя сірому кузові пошарпаної «швидкої» лежать двоє у чорних поліетиленових мішках.Обоє загинули від ворожої гранати. Їхні тіла вже не «розтрясе»…
«Пчьолка», Євген та Анатолій сподіваються, що на третій рік війни держава нарешті потурбується про тих, хто захищає її кордони та народ, і збільшить шанси на порятунок, тих, хто готовий віддати своє життя за вільну Україну.
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
